Завтра її не буде.
Ні, звісно, вона буде десь там, в офісі, чи ще десь, але її вже не буде поруч зі мною. З цими думками я ходжу од самого ранку. Не хочеться навіть уявляти, якою буде праця завтра. Праця без неї. Без її помішки. Без її очей. Без її голосу. Ні, я стримуюся, я мужик, всі діла. Але десь всередині наче таке відчуття, що відривають частину мене. При чому без наркозу.
Зранку я зробив їм кави, як зазвичай. Вкотре я прихожу на роботу раніше, аби тільки порадувати їх. Та і не складно це зовсім. Десь на півгодини раніше вийти, щоби лише побачити їхні задоволені обличчя. Наташа й Наташа. Обидві хороші дівчата. Одна навіть майже моя однолітка. Проте навіть із закритими очами я вже котрий місяць поспіль бачу лише її - другу Наташу.
Завтра вже не буде ані першої, ані другої. Щодо першої - якось переживу. А ось з другою Наташею, або як її називаємо ми поміж хлопцями, "Наташа на велосипеді", - то все набагато складніше. Таку жінку я вже зустрічав років 5 тому. Хоча то була ще дівчинка, але в них багато чого спільного. Зокрема енергетика та вогник десь в середині. Я такий вогник відчував лише 2 рази за все життя. Востаннє це було 5 років тому. Тоді це ледь не призвело до мого розлучення із жінкою. Через багато причин я зробив остаточний вибір на користь жінки, з якою прожив 6 років. Проте цього разу відчуваю, що ситуація ще складніша.
Я весь день намагався підібрати час для перерви, аби зустрітися з нею. О сьомій ми випили кави, о дев'ятій просто посиділи й поспілкуватися. В обідню перерву я наважився підійти й сісти за її стіл, хоча завжди обирав собі вільні столи. Навіть в цьому вона для мене перша. Я сидів навпроти неї, їв шаурму, і ми весь час про щось розмовляли. Потім ми вийшли надвір. Може, від спекотного сонця, а може, від її чарів, я сидів і не знав, що їй казати. Я просто був щасливий від того, що можу бачити і чути її. Пізніше вона пішла, а я так і залишився сидіти як зачарований. О другій годині, коли настав час знов йти на перерву, я навмисно відпустив свого напарника саме тоді, коли вона також мала йти відпочивати. Я боявся, що знов не зможу знайти слів, як її побачу.
На останню перерву я просто молив Бога, аби наш час співпав. Бог, вочевидь, мене знов почув. Коли я готував каву, в кімнату зайшла вона. Як мені здалося, ми досить непонано поспілкувалися. Я сказав, що вже починаю сумувати за нею. Вона відповіла, що й сама тепер не хоче повертатися до офісу. Перерва пройшла, ми разом поверталися до своїх робочих місць, і весь час лишалось відчуття якоїсь недосказаності. По її обличчю я, як мені здалося, також прочитав, що вона б хотіла затримати мене ще на кілька слів. Але ніт.
Більше ми не бачились.